Сьогодні ми продовжуємо відкривати нові сторінки спільної історії України та Анголи, оприлюднюючи унікальні архівні документи, які підтверджують високий професіоналізм, відданість військовому обов’язку та вагомий внесок 901-ї окремої понтонно-мостової роти Збройних Сил України у виконання миротворчої місії Організації Об’єднаних Націй в Анголі (UNAVEM III) у 1996 році.
Ці документи є незаперечним свідченням того, що українські військовослужбовці виконували в Анголі не лише військові завдання. Вони здійснювали масштабну гуманітарну місію: рятували людські життя, надавали медичну допомогу, брали участь у вакцинації ангольських дітей та сприяли відновленню миру і стабільності в країні, яка десятиліттями страждала від громадянської війни.
«Українські блакитні шоломи в Анголі: місія, що рятувала життя»
Опрацьовуючи архівні документи українського контингенту місії ООН в Анголі (UNAVEM III), ми ще раз переконуємося, що присутність України в Анголі була значно ширшою, ніж виконання суто військових завдань. Українські військові будували мости й дороги, розміновували території, забезпечували мобільність миротворчих сил, а водночас виконували надзвичайно важливу гуманітарну місію — рятували людські життя.
901-ша окрема понтонно-мостова рота Збройних Сил України прибула до Анголи 16 березня 1996 року відповідно до рішення Ради Безпеки ООН. Українські військовослужбовці опинилися в країні, виснаженій більш ніж тридцятирічною громадянською війною.
Архівні документи того часу свідчать про надзвичайно складну гуманітарну ситуацію. Значна частина інфраструктури була зруйнована. Лікарні перебували у напівзруйнованому стані, гостро бракувало лікарів, медичного персоналу, медикаментів та обладнання. У багатьох районах були відсутні електропостачання та доступ до питної води. Дороги й мости були зруйновані або заміновані, що робило пересування надзвичайно небезпечним.
Саме в цих умовах українські військові медики організували повноцінну систему медичного забезпечення миротворчого контингенту. Було створено медичний пункт, лабораторію, процедурний та перев’язувальний кабінети, аптеку, стаціонар на п’ять ліжок, а також систему очищення води та польові санітарні пункти.
Особлива увага приділялася профілактиці інфекційних захворювань. Українські лікарі щоденно боролися з малярією, дизентерією, вірусним гепатитом, черевним тифом, трипаносомозом, шистосомозом, філяріозом, лейшманіозом та іншими небезпечними тропічними хворобами. Постійно здійснювався контроль якості води й харчових продуктів, проводилися санітарно-епідеміологічні заходи та профілактика укусів змій і комах.
Попри надзвичайно складні кліматичні умови, значну віддаленість польових таборів (до 900 км від базового госпіталю), логістичні труднощі та постійну небезпеку мінування доріг, українські військові медики виконували свою місію на найвищому професійному рівні.
За офіційними даними, за час перебування українського підрозділу в Анголі було проведено 803 медичні консультації, з яких:
744 — українським військовослужбовцям;
43 — військовослужбовцям інших контингентів ООН;
16 — військовим спостерігачам Організації Об’єднаних Націй.
Втім, найбільш вражаючими є показники допомоги, наданої цивільному населенню. Українські військові медики надали медичну допомогу 1835 громадянам Анголи. Це були люди, які роками не мали доступу до кваліфікованої медичної допомоги. Десятки пацієнтів проходили лікування у стаціонарі українського підрозділу. Найважчих хворих евакуйовували до польового госпіталю або військового госпіталю в Преторії (Південно-Африканська Республіка). Українські лікарі лікували постраждалих від підривів на мінах, дорожньо-транспортних пригод, вогнепальних поранень та тяжких інфекційних захворювань.
Особливо символічною стала участь українських медиків у боротьбі з поліомієлітом. У серпні та вересні 1996 року вони долучилися до кампанії вакцинації дітей у провінції Маланже.
Українські медики вакцинували 628 ангольських дітей.
Архівні документи також засвідчують, що медичний персонал українського контингенту неодноразово рятував життя не лише українських військовослужбовців, а й військових інших контингентів ООН та громадян Анголи, які постраждали внаслідок мінних вибухів, бойових дій чи дорожньо-транспортних пригод.
Завдяки високому професіоналізму українських військових медиків рівень інфекційної захворюваності серед українського контингенту був одним із найнижчих серед усіх військових підрозділів місії ООН в Анголі.
Ці документи ще раз нагадують нам, що українські військові залишили в Анголі значно більше, ніж відновлені мости, дороги та інфраструктуру. Вони залишили врятовані життя, сотні вакцинованих дітей, допомогу тисячам людей та глибоку повагу ангольського народу.
Сьогодні, коли Україна сама бореться за свою свободу, особливо важливо пам’ятати, що наша держава завжди була відповідальним членом міжнародної спільноти. Українські військові несли до інших країн не війну, а мир, безпеку, професіоналізм і людяність.
Саме такими вчинками будується справжня історія дружби між Україною та Анголою. Саме завдяки таким людям пишеться історія українських миротворчих місій.
Посольство України в Республіці Ангола висловлює щиру вдячність полковнику Олександру Миколайовичу Пінчуку, командиру 901-ї окремої понтонно-мостової роти 91-ї інженерно-саперної бригади Збройних Сил України, за сприяння у пошуку архівних документів та популяризації цієї надзвичайно важливої історичної спадщини.
Ми переконані, що пам’ять про українських миротворців, які служили в Анголі, має бути належним чином збережена для майбутніх поколінь. Їхній внесок у відновлення миру є невід’ємною частиною спільної історичної спадщини України та Анголи та міцним фундаментом дружби між нашими народами.