То був, тепер далекий, 1996 рік... Я служив в Гостомельській бригаді зв'язку ГШ України. Старший технік Центру космічного зв'язку, старший прапорщик. Осінь. В кінці 1995року, почалося формування окремої понтонно-мостової роти, як миротворчої місії від ООН. 

В Республіці Ангола наставало перемир'я після довготривалої війни... На її території багато комунікацій, особливо мостів, було зруйновано. Згідно завдання, наш підрозділ повинен був навести тимчасові понтонні переправи на основних магістралях, в ряді районів Анголи, ще до зведення стаціонарних мостів... Було терміново необхідно постачати продовольство населенню, покращити комунікації і для  роззброєння військових сил... Формувалося для окремої роти і відділення зв'язку, як радіо, так і космічного. Радіозв'язок між підрозділами роти був основним. Командував відмінний радист, прапорщик Віталій Голуб. Космічний зв'язок був необхідний командуванню для можливості постійного зв'язку з ГШ України. Я отримав мобільну станцію космічного зв'язку (САТУРН), виробництва Норвегії...

Після п'ятимісячної підготовки, перевірок і згуртування підрозділу, я, в складі передової групи, в лютому 1996року, вилетів з АП Бориспіль до Луанди. Маршрут з пересадками: Цюріх, Йоханнесбург, Віндхук, Луанда. Мета: для огляду і підготовки місць до прибуття особового складу і техніки  морським шляхом. Основна база прийому була на околиці Луанди, в сучасному котеджному містечку. З подальшим переміщенням в м.Меланж, в глиб країни, ближче до лінії перемир'я... 

В південній півкулі стояло літо: сезон дощів... З -20градусів, до +35градусів. за 1 добу... Було досить складно.  Але ми, українці, справились! Коли прибула техніка і люди, через кілька днів, дуже сильна добова тропічна злива!  В районі Луанди знесло потоком води важливий міст. Уряд країни попросив допомогти. Це було перше незаплановане завдання для нас. Командир роти, полковник Пінчук з штабом, терміново сформували колону техніки для виконання. Я теж був у її складі. Справились швидко. І перша Подяка від Уряду Анголи, нашому підрозділу і командуванню. 

А далі: дводобовий марш техніки до м.Меланж, на околицях якого, в колишньому студентському містечку, розмістилась наша база. Українська рота була найвагоміша, найчисельніша і найавторитетніша!.. Поряд були місії ООН з Намібії і Мозамбіку... Вони виконували завдання на блокпостах...

 Наші люди і техніка не підвели ні разу. Були дуже досвідчені майстри з ремонту і відновлення техніки. Усі завдання виконувались вчасно і навіть достроково... А споруджені понтонні переправи, мости були точно довгожданою, необхідною і незамінною допомогою Урядові і особливо, народові Анголи!.. Ми також брали участь, разом з спеціалістами з ПАР, у розмінуванні шляхів і території країни... 

Але траплялися і цікаві, і ризиковані моменти впродовж нашого перебування там... Кілометрів за 40, від Луанди, на берег Атлантичного океану, колись штормом викинуло великий вантажний корабель. Назву можна було ще прочитати: схоже на "Зірка Морів". Гарний піщаний берег і не дуже далеко хатини місцевих жителів... В один із "уїк-ендів", ми відвідали цей пляж. На двох джипах, під'їхали до невисоких кокосових пальм. Вирішили розжитися кокосами... Зупинилися під пальмою, троє вилізли на дах, але до кокосів трішки не дістали. Треба потрясти!.. Після спроби хлопці стрибали з даху метрів на 3, без розбігу... Замість кокосів посипались невеличкі скорпіончики! Заторохтіли по джипові... Добре, що водій залишився за кермом: газонув метрів на 15. Більше ми так не робили... 

Ще один епізод на річці Луї. Після наведення нашої переправи, залишились 9 контрактників (солдат) і я, для нагляду і технічного обслуговування понтонів. У нас були кілька вантажних автомобілів і екскаватор на авто КРАЗ. 

Я перебував у причіпному вагончику. Там був радіозв'язок з базою (140км до бази) і сейф із зброєю. А солдати мешкали в палатці. Було обов'язкове нічне патрулювання. Для електроживлення  вмикався 10квт дизельгенератор: (освітлення, заряд. батарей, холодильник з продуктами, зв'язок, деякі ліки з аптечки...). Повар готував гарячу свіжу їжу. Сніданок о 8-00год. ранку.

Сидимо всі за довгим столом. Форма: кеди, шорти. Я з торця столу. Щось ніби штовхнуло: глянь вниз, а у мене між кедами проповзає кобра. Довга, під стіл! Тихо кажу, під столом - змія...

Але усі моментально підняли коліна вище столу. 3-4 сек. загального шоку, а кобра виповзає під 

вагончик! І там виявляється, її нора... Через хвилину виставляє голову, обдивляється...

Поруч палатка, кухня. Це центр нашого розміщення. Кобра сховалась. Швидко хапаємо штикові лопати, чіпляємо до ЗіЛа вагончик, відтягуємо. Трохи бензину з каністри і підпал, оточили...

Змія вискочила, та не встигла... Даю команду перевірити палатку. Там лежать бронежилети, каски, берці під кожною кроваттю… ЩЕ одна кобра ховалася в лежачий берцевий черевик. Попалась!.. На території табору трава майже не росла, але метрів за 50 проросла і стояло одиноке дерево. Через годинку я вирішив підійти до нього. Залишилось 10м., з трави піднімається назустріч ще один "капюшон".  Дивлюсь на неї і тихо відмотую "велосипед" назад... Вона опустилась і теж назад... Слідкую: недалеко від дерева є нора. Концерт повторюємо усі разом ще раз... Недалеко стоїть велика палатка-склад шведського інженера Свенсона. Він в ній перебував один. І наймав за 1 долар в день робітників з найближчого селища для будівництва стаціонарного автомосту. Поруч з нашим, понтонним. Ми спілкувалися, 

я  ділився з ним електрикою. Сповістив його про нашу пригоду. Через 2 години він показує кобру, яка жила у нього в палатці...

Ще один з епізодів: за 12км від нашого табору починалась гориста місцевість. І зразу підйом на перевал 1,5км. Спуск вниз досить крутий, а дорога стала жвавою. Транспорт рухається нашими понтонами! Якось на спускові одна з ангольських вантажівок з'їхала в канаву між скелею і дорогою, а з другого боку - урвище... В кузові великий вантаж. Приїхали до нас просити допомоги. У мене був екскаватор на шасі КРАЗа. НА 100км навкруг лише савана і селища. Ніякої подібної техніки немає. А дорога стоїть перекрита... Сповістив на базу і два ЗіЛи і екскаватор повів на виручку. Було складно: площадка дуже мала, скеля і урвище. Але справились. До вечора дорогу звільнили, почався рух. Авторитет нашої команди піднявся високо.

Взагалі подібних випадків було багато у всіх наших... Кожен пам'ятає своє. Починаєш згадувати події, вони, як намисто, тягнуться одна за одною...

Можна подякувати Долі і сказати: "Маю честь бути МИРОТВОРЦЕМ!".».

Гордість за своїх підлеглих, які у складних кліматичних умовах у короткі терміни виконали всі поставлені завдання на відмінно, за що були відзначені на всіх рівнях: як керівництвом миротворчої місії, місцевими органами влади Анголи, так і керівництвом України.

     Порядність та доброчинність ангольського народу, які, незважаючи на чисельні труднощі, завжди вирішували всі питання у наших інтересах, забезпечуючи побутові умови, розміщення наших підрозділів на території місцевих громад, проведення контактних та погоджувальних місій, навіть забезпечуючи охоронні функції у місцях виконання завдань.

Надаю маленький приклад: плануючи виконання завдань з наведення наплавного мосту з понтонного парку ПМП на річці Данже, мене дуже занепокоїло питання охорони місця наведення переправи та збереження матеріально-технічної бази, бо від базового містечка відстань становила 50–60 км.

     В умовах, коли відсутні спеціальні охоронні підрозділи, виконання цього простого завдання силами понтонного підрозділу здавалося дуже складним. Але після спілкування з губернатором, на жаль, не запам'ятавши його прізвища, питання було вирішено дуже просто.

    Мене запевнили, що якщо на березі річки залишиться молоток, відро чи інша річ, то, без сумніву, ніхто ці речі не привласнить, а місце переправи буде надійно охоронятися силами місцевої влади. Так усе і відбулося, протягом більш як шести місяців проблем не виникало.

    У своїй повсякденній діяльності протягом усієї миротворчої місії UNAVEM-III я завжди керувався принципом взаємного уваження до кожного людини, кожної посадової особи - і це спрацювало.

    На різних рівнях місцевої влади, при спілкуванні з простими людьми, навіть без перекладача я відчував себе комфортно, бо був впевнений, що мене розуміють та поважають за те, що ми несли добро для ангольського народу.

   РЕЗУЛЬТАТ:

Український миротворчий підрозділ виконав свої завдання достроково, за короткий термін, на ВІДМІННО.